В ефірі радіо «Київ FM» триває цикл програм «Кольори серця», що знайомить з українцями, які давно живуть закордоном, але не змогли залишатися осторонь війни на своїй батьківщині.
З початку повномасштабної російської агресії велику підтримку наша країна отримує не лише від урядів іноземних держав, а й від звичайних мешканців. Часто локомотивами таких ініціатив стають українці, які вже довгий час мешкають закордоном, — з 24 лютого вони активно допомагали переселенцям, збирали гуманітарну допомогу, кошти на потреби ЗСУ та інші важливі для перемоги речі.
Про героїв програми «Кольори серця» «Вечірньому Києву» розповіла авторка проєкту Ірина Главацька.
Як виникла ідея цього проєкту?
Під час попереднього проєкту. У квітні я запустила програму «Шукачі притулку». Тоді українці масово виїжджали закордон. Було цікаво дізнатися, які умови надають країни тим, хто шукає захисту. Про це розповідали люди, які виїхали та безпосередньо шукали цей захист.
Коли почала їх записувати, зрозуміла, що значну частину оповіді складають історії жінок про те, як вони втікали. Були такі розмови, від яких я ридала. Наприклад, історія родини з Бучі. Вони довго не хотіли виїжджати. І втікали вже 8 чи 9 березня, коли транспорт не ходив. Кинули речі, бігли пішки з двома доньками, 5 і 12 років. Ще одна зворушлива історія — про родину з села на Київщині, яка потім опинилося в окупації. Коли вони приїхали до Польщі, їх взяв до себе монастир. Давали їсти раз на день — грибну юшку чи суп. Двоє доньок вранці йшли на вокзал, бо там можна було хоч поїсти бутербродів. Але вони не жалілися, казали — головне, що у нас було тихо і було де ночувати.
Я записала 32 історії. Коли мої героїні розповідали про те, як в тій чи іншій країні їх приймали, частина з них говорили про українців, які давно живуть закордоном, і допомагали їм. Подумала, що було б класно розповісти про тих українців. Вони давно не живуть в Україні, мають там своє життя, бізнеси. У них не літають ракети, у багатьох вже і рідні в Україні немає. Але їм болить настільки, що вони так активно включилось. Тож коли завершила проєкт «Шукачі притулку», вирішила працювати над цією темою.
Чому назвали проєкт «Кольори серця»?
Спочатку була назва «З Україною в серці». Зрештою на редакційній нараді вирішили назвати «Кольори серця». У цих людей головні кольори їх серця — синьо-жовті, незалежно від того, де вони живуть. Часто вони мають громадянство іншої країни. Наприклад, одна з героїнь ще в 1978 році переїхала до Болгарії. Тобто більш як пів століття тому виїхала з України. Але до цього часу чудово говорить українською.
Як ви шукали героїв для програми?
Багатьох співрозмовників порадили героїні проєкту «Шукачі пригод». Так, один з перших — українець Віталій Горяшко, нині професор Уппсальського університету Швеції. До нього поїхала його однокласниця, з якою я спілкувалася у програмі «Шукачі притулку». У мене було відчуття, ніби я відкриваю українців по-новому. Хоча завжди знала, наскільки ми щирі та відкриті. Уявіть, людина, яка переїхала до Швеції у 2002 році, викладає в університеті, каже — «Я не зміг працювати, взяв відпустку на місяць, бо в мене всі думки були тільки про Україну. Мені треба було робити щось, щоб допомогти». Він організував волонтерський центр, назбирав тонни гуманітарної допомоги. Взяв під опіку всіх українців, які приїхали в те місце і шукали тимчасового захисту. Займається дітьми, намагається організувати їм культурні програми. Вирішила, що ці люди не просто гідні того, щоб про них розповідати. Вони можуть бути чудовим прикладом і мотиватором для всіх українців.
Частина героїв були моїми знайомими. Наприклад, дівчину з Нідерландів я знаю ще з 2006 року, ми працювали разом. Вона вийшла заміж за іноземця. І я бачила, що зараз вона активно допомагає. Також написала пост у Фейсбуці, завдяки якому знайшла ще цікавих людей.
Як готуєте програми?
Зв’язуюсь з героями по будь-якому месенджеру, який кому зручно. Ми записуємо інтерв’ю, з якого я обираю найцікавіше і найголовніше. Програма триває всього 15 хвилин, а спілкуємося ми близько години.
Які історії вас вразили?
Дивовижна історія українки, яка вийшла заміж та зараз живе в Монако. Вона розповідала, як ночами сортувала одяг, що приносили резиденти міста, шукала, як його відправити. І вже під кінець інтерв’ю я з’ясувала, що все це вона робила на восьмому місяці вагітності. Зараз в неї чотиримісячна дочка. Я подумала — жінка мешкає в Монако, у неї все добре. Але вона ночувала в сортувальному центрі. який сама ж організувала, для того, щоб допомогти Україні.
Гуманітарну допомогу збирали або за запитом, або несли все, хто що міг. Запитувала героїв, що їх найбільше здивувало серед принесеного. В Ізраїлі люди дали цілу коробку косметичних масок для обличчя. В Монако моя героїня дивувалася, якщо в пакеті не було одягу від Gucci. В Латвії місцеві мешканці принесли невеликі коробочки. З’ясувалося, що вони сформували набори — чай, печиво, цукор. Відкриваєш — в тебе є чай, і до чаю. Приємно, що люди потурбувалися й про таке.
Всі ваші герої мешкають в різних країнах, у кожного своя доля. Що їх об’єднує?
Несправедливість і безглуздість, з якою росія почала цю війну. Одна з героїнь на початку одразу сказала, що вона не патріотка України, однак вона так багато робила для нас. Їх об’єднує бажання, щоб Україна перемогла, бо ця війна не має сенсу, але принесла стільки горя і страждань. І країна, яка на нас напала, має за це поплатитися.
Скільки ви записали програм?
25 розмов з 18 країн світу. Зокрема, троє героїв з Америки, по двоє з Іспанії та Німеччини.
Що плануєте далі?
Так само як цей проєкт народився під час роботи над попереднім, у роботі над «Кольорами серця» в мене виникло бажання розповісти про іноземців, які також активно допомагають Україні. Багато з них взяли відпустки чи звільнилися з роботи, аби більше часу приділити волонтерській роботі.
На жаль, мій рівень англійської наразі не дає змогу вільно спілкуватися з іноземцями. Тож зараз я вчу англійську і сподіваюсь втілити цю ідею також.
Програму «Кольори серця» можна послухати на радіо «Київ FM» о 10:10 і 17:45.
За матеріалами видання «Вечірній Київ»
Фото: Вечірній Київ