Журнал «bedrohte Völker - pogrom» виходить регулярно кожні два місяці, в журналі міститься актуальна інформація про переслідувані етнічні та релігійні меншини, національності та корінні народи в усьому світі.
Журнал «bedrohte Völker – pogrom» виступає голосом жертв порушень прав людини та не боїться називати злочинців. «bedrohte Völker – pogrom» спрямований на політично зацікавлених людей, які віддані збереженню культурного розмаїття. Перший номер нашого журналу вийшов у 1970 році.
Текст для журналу писала ведуча Радіо Київ Ірина Ганах. Він був перекладений німецькою мовою. Пропонуємо ознайомитися із українським текстом.
Коли 24 лютого Росія вторглася в Україну, наша авторка надовго залишила свою квартиру в Києві – але не втекла з батьківщини, а пішла в студію радіостанції, на якій працює. Разом із колегами вона цілодобово забезпечує населення інформацією. Поки ваші власні межі не будуть перевищені.
Своє 24 лютого я пам’ятаю майже похвилинно, як і мільйони українців. Кожен з нас в той чи інший спосіб почув це страшне “прокидайся, війна почалась”. Я бачила через вікно, як на вулицях починають метушитись люди з валізами, як у вікнах вмикаються телевізори і говорять про те ж саме, що і мій, і як в повітрі висить відчуття паніки. Того страшного ранку, замість того, аби обирати вбрання на концерт гурту, де грає мій хлопець – ми пакували наш “тривожний рюкзак”, взяли нашу кішку і пішли в невідоме. Ми не знали де нас застане ніч, але вдома залишатись ми не могли.
Скажу кілька слів про себе: три роки я працювала як музична журналістка на радіо, що має назву “Київ fm”, в столиці України. Я розповідала слухачам нашого радіо про класних молодих українських музикантів, на яких варто було звернути увагу. Я давала можливість музикантам, які не були популярними, але мали великі амбіції розвивати українську культуру – показати себе і свою творчість. Так-так, адже з цим в Україні були великі проблеми. Але я щиро сподіваюсь, що по завершенню війни, нашу націю чекає великий культурний розквіт та піднесення. Але це тема для окремої статті.
Тоді, 24 лютого я зрозуміла, що вже не скоро зможу знову говорити про музику. Команда нашої радіостанції переформатувались в один момент, і вже в прямому ефірі ми вдосконалювали свої навички, вже як бійці інформаційного фронту. У ті страшні дні саме моя робота стала для мене таким міцним стовпом, який не дав хвилям паніки віднести мене десь далеко. Я не розуміла, що буде далі, і як потрібно діяти, але в чому я була впевнена – так це в тому, що я маю вийти в ефір.
Як далі виявилось, додому я зможу повернутись лише за 46 днів. Весь цей час ми провели пліч-о-пліч з моїми колегами в стінах нашої телерадіокомпанії. Це була наша фортеця, в буквальному сенсі цього слова. Ми будували барикади, а поблизу офісу розставляли протитанкові “їжаки”. Ми стали воїнами, взявши до рук зброю, якою найкраще володіли – це наше слово! Ми надіялись на краще, але готувались до найгіршого.
Понад місяць вся наша команда буквально жила в офісі. Нам доводилось спати у студіях, де паралельно проводили ефіри. Бо там було безпечно, адже через своє розташування студія слугувала нам бомбосховищем. Мій хлопець разом з волонтерами організував для нас харчування, тож ми з командою могли повноцінно функціонувати та продовжувати інформувати населення про ситуацію, яка змінювалась тоді похвилинно.
Вперше, по справжньому страшно мені стало, коли рашисти влучили ракетою у київську телевежу. Тоді наша радіостанція на деякий час втратила мовлення. В той день я вперше відчула загрозу своїй професійній діяльності. І втратити можливість працювати в цей буремний час я боялась найбільше.
Я не зможу порахувати, скільки годин я провела в ефірі розповідаючи людям про евакуаційні маршрути по Київській області. З міст, про які зараз знає весь світ: Буча, Ірпінь, Бородянка… Я комунікувала з нашими слухачами через месенджери, десь надаючи інформацію, яку люди можливо чули в ефірі, але не запам’ятали; а ще – десь я трохи стала працівником служби психологічної підтримки “Київ fm”. Адже люди писали нам бувши у відчаї чи в паніці. Я допомагала їм трохи опанувати свій страх, або просто писала слова підтримки. Як виявилось пізніше – наші оголошення про евакуаційні маршрути з гарячих точок Київської області допомогли врятувати життя кільком конкретним родинам, які згодом розповідали нам про це особисто. Вперше в житті я відчувала, що роблю щось дійсно важливе.
Ми працювали майже цілодобово. І ніхто не рахував скільки часу пропрацював в ефірі і чи вже закінчилась його зміна чи ні. Ми виходили в ефіри, як тільки відбувалось щось важливе. А це відбувалось постійно. А потім бігли в укриття, бо сповіщення про повітряну тривогу чи загрозу ракетних обстрілів приходили постійно.
Ми не випускали з рук телефони, читаючи новини, які оновлювались мало не щохвилини: ракетний обстріл Харкова, наступ на Київську область, бомбардування Маріуполя… Кожна така новина здається, ділила серце на шматки. І з кожним таким повідомленням, здається і досі, що наші серця вже не вдасться склеїти. Але тоді, мені особисто, холодний розум допомагала зберігати робота. І в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли людей паралізувала та захлинала паніка, всім нашим слухачам і своїм близьким, які писали мені істеричні повідомлення, я говорила – знайдіть собі заняття. Основна робота, волонтерство, чи донати на армію – це все надважливі складові, які продовжують наближати нашу перемогу.
Коли минув перший тиждень війни або два (не пригадаю точно, бо всі часові рамки тоді дуже розмились) – нам здавалось, що ми всі робимо не достатньо. Попри свою роботу в ефірі, я намагалась зробити щось більше, адже думала, що цього замало. Я мила підлогу в студії, бо ми залишились без клінерів; я роздавала хліб в найближчому дворі житлових будинків, бо тоді були страшенні проблеми з хлібом в магазинах, а ми з колегами вигадали систему, як можна було його придбати; я мила посуд, в якому нам привозили їжу волонтери. І тільки зараз, пишучи це я усвідомлюю, на скільки багато я робила. Але тоді мені здавалось, що я роблю не достатньо.
І в результаті – за 46 днів я страшенно вигоріла. Саме тоді ми прийняли рішення повернутись жити додому. Колеги мені дали можливість трохи перепочити та відновити сили. Я кілька тижнів майже не могла встати з ліжка, а почуття провини зжирало мене за те, що я дозволяю собі це робити, а десь в моїй країні гинуть люди, кладуть свої життя, аби я “могла перепочити”.
Це страшні душевні муки, які захлинають нас і досі. Пишу “нас”, бо впевнена, що не одна маю такі переживання. Однак понад усе на світі сьогодні я боюсь, аби ми та весь світ не “звикли” до цієї війни. Забули про те, що Росія, як країна-терорист, прийшла винищити українську націю. І жодна російська пропаганда не зможе приховати цього факту. Кожна освічена людина має розуміти сьогодні, що те, що відбувається в Україні – це війна не особисто Путіна. Це війна, яку розв’язав російський народ, і який не намагається її зупинити.
Завершу свою розповідь тезою, про яку вже згадувала – кожен з нас може повпливати на цю війну, роблячи навіть найменші дії для зупинення терористів. Я переконана, що все більша частина цивілізованого світу починає усвідомлювати, що сучасна війна в Україні – це війна не тільки українців. І кожен у світі може докладатись своєю маленькою справою для того, аби створювати міцний тил для військових на полі бою, і в той самий час наближаючи перемогу всього цивілізованого світу над терористами.
P.S. Якщо ви давно хотіли послухати гарної сучасної української музики, але не знали з чого почати – напишіть мені у соцмережах. Я порекомендую вам кілька дивовижних українських музичних колективів. Впевнена, когось ви точно додасте до своїх плей-листів.
